Павел Зибров: «ПІСЛЯ ПРЕЗЕНТАЦІЇ КЛІПУ "ШАХТЕРСКИЕ ЖЕНЬІ" Я БАЧИВ СЛЬОЗИ НА ОЧАХ ЧОЛОВІКІВ, ЯКИМ ПО 50-60 РОКІВ»
У 2003 році країна побачила кліп на пісню «Шахтерские жены». Це своєрідний подарунок шахтарям до їхнього професійного свята, данина поваги жінкам, яким чи не щодня «доля дала чекати і проводжати» у вибої своїх чоловіків і синів.
Народний артист України Павло Зібров єдиний зі співаків, хто нагороджений орденами «За шахтарську доблесть», «За шахтарську славу», «За плідну концертну працю для шахтарів».
— Як виникла ідея самої пісні на тематику шахтарської праці?
— Мене просили друзі, які працювали у цій сфері. Я ж не лише співак, а й композитор. І все що співає Павло Зібров написано композитором Павлом Зібровим. А творчим людям, безумовно, хочеться відкривати нові горизонти, шукати нові теми. Я відпрацював багато концертів у шахтарських регіонах, у Донбаському краю зокрема. Люди часто говорили: «Павле, ви написали про те, те, те... Що ж ви не можете про нас написати?».
— Нарешті випросили?
— Так. Я звернувся до поета Юрія Рибчинського з проханням написати слова. Він намагався, та справа «не йшла». Річ у тім, що на замовлення дуже важко писати. Коли йде від душі, тоді пісня народжується, як кажуть, від Бога.
Я поспілкувався ще з одним поетом Петром Матою. Розказав йому про задум. Якщо ж вже писати на шахтарську тему, то писати на високому рівні. Петро приніс пісню «Шахтарочка». Заспіви дуже серйозні, а от приспів мені не сподобався. Потрібно ж було робити шлягер, щоб люди могли підспівувати. Моя дружина Марина порадила написати у приспіві не «шахтарочка», а шахтарські дружини, які проводжають і чекають своїх чоловіків. Наступні покоління роблять так само — проводжають і чекають як з війни. Через 20 хв Петро написав приспів про шахтарських дружин, які проводжають і вміють чекати. Так з'явився текст.
За півгодини роботи за роялем народилася музика. Першими її почули Петро і Марина. Коли я грав цю пісню, то бачив сльози на їхніх очах. Відразу зрозумів, що пісня вдалась!
— Як скоро після цього відзняли кліп?
— Мені хотілося його відзняти якнайшвидше. Саме наближався День шахтаря. Дуже хотілося встигнути до свята, однак кліп — це дороге задоволення. Особливу подяку хочу висловити Мін-палива й особисто колишньому міністру Сергію Єрмілову. Якби не допомога цього міністерства, то про таку роботу я міг би лише мріяти. 5 енергетичних компаній виділили кошти, щоб зняти кліп.
На головну роль запросили народну артистку Радянського Союзу Галину Польських. Вона зіграла і дружину, і матір, і вдову. Актриса в будь-кого, хто на неї дивиться, викликає довіру, а це дуже важливо. Зйомки проходили на шахті «Алмазна» у Донецькій області. Кліп змонтували буквально за декілька днів.
— До свята встигли?
— Так. Презентація відбулася в Донецькому оперному театрі на великому екрані. У залі були присутні директори шахт, головні інженери, ветерани — весь серйозний, дорослий народ. Закінчилася пісня. І тиша... Секунда, друга, третя... Боже, і немає оплесків! Думаю, невже пісня «провалилась»! Насправді то був шок, повне мовчання. А потім — такий шквал овацій: оплески, стукіт ногами і сльози на очах чоловіків, яким по 50-60 років. Включили світло в залі, а діди витирають сльози. Оце для мене було потрясіння. Пісня зачепила, як то кажуть, кожного.
— У пісні Ви називаєте шахтарів «принци черные». Враховуючи умови їхньої праці, вони зовсім не принци.
— Дуже важко відмити вугільний пил. Коли я приїхав у шахтарський край і побачив чоловіків з чорними, наче підфарбованими віями, був вражений. Уже потім мені пояснили, що вугільний пил в'їдається в очі і брови настільки, що відмити його неможливо.
— Прихильність шахтарів заслужити важко. А Ви мали її ще до появи пісні. За що Павла Зіб-рова поважають гірники?
— Мабуть, така важка професія дозволяє відчувати справжніх чоловіків. Я вважаю, що шахтарі — це справжні чоловіки. Всі, хто працює фізично — металурги, шахтарі, ті, чия робота пов'язана з ризиком, — це справжні чоловіки, які нутром відчувають хто є хто.
— Чи спускалися Ви в шахту?
— Так. Бути в шахтарському колективі і не спускатися в шахту?! У м. Добропілля ми відпрацювали багато свят. Не лише День шахтаря і День Незалежності. Саме там я дізнався про деякі шахтарські традиції і забобони. Наприклад, неможна одягати амуніцію загиблого шахтаря (це у кліпі відображено). Я нагороджений орденом «За шахтарську доблесть». У мене є «Шахтарська слава» першого і другого ступенів. Ці нагороди я отримав за те, що відпрацював близько 70 концертів для шахтарських колективів. Першу нагороду отримав у 2001 році. Ще навіть кліпу не було. Наступну — у 2003-му. Це ордени дуже сильні. У кого з наших співаків є такі нагороди?!
— Які враження після перебування у виробках?
— Здавалося, що люди працюють у Пеклі. Хотілося просто бігти звідти. Страшно, спускаючись вниз, усвідомлювати, що в будь-який час може статися підтоплення, вибух метану, щось може впасти згори... А якщо землетрус, не дай Боже, хоч невеличкий, — і виходи всі під завалами...
Раніше, принаймні, ця робота добре оплачувалася. Я пам'ятаю це по санаторіях, по концертах. В ті часи шахтарі могли дозволити собі і членам родини за 2-3 карбованці купити квитки. А якщо хлопці-шахтарі були не одружені, то дівчата мріяли з ними познайомитись, бо знали, що шахтар гуляє красиво, п'є шампанське. Зараз, на жаль, все змінилося.
— У чому причина таких змін?
— Час диктує свої умови. І шахтарі, і металурги відстають від західних колег. Можновладцям потрібно вкладати кошти в сучасне обладнання, а не «вижимати» зі старого. На Заході ж можуть, бо там — модернізоване виробництво.
— Оцініть сучасний рівень системи охорони безпеки праці?
— Слабо. Дуже слабо охороняється праця у цій сфері. Абсолютно не вистачає грошей, на жаль. Кошти на новий комбайн є майже завжди! Але ні при одній владі не вистачає грошей, щоб захистити тих, хто спускається вниз, щоб обладнати шахти підпорами, встановити нові електронні системи сповіщення... Люди думають, що біда омине. Шахтарі працюють у таких небезпечних зонах, у таких глибинах, що «та омине» не спрацьовує. Вони спускаються вниз, знаючи, що система безпеки недосконала. Іншої роботи ж просто немає. Адже на сході України було і є багато саме шахтарських містечок. Більшість з них — майже мертві. Люди можуть вижити там лише у тому випадку, якщо працює шахта. Ніколи не говорив про це вголос, але здогадувався, що шахтарі самі можуть влаштовувати нещасні випадки, щоб їхні родини отримали гроші. Це жах! Це ж до такого відчаю треба довести людей...
— Ви багато їздите з концертами. Що захищає на державному рівні роботу співака?
— Нічого. Але якщо на концерт прийшли люди, купили квитки, то це для співака велика цінність. Найголовніше — любов глядача. Був випадок, коли гітарист упав у яму, бо на сцені було темно. Він зламав обидві ноги. І ніхто нічого. Ніхто не застрахований від таких випадків. Можна застрахувати голос, руку, ногу. Та яка ж страхова компанія піде на таке?! Це більше схоже на піар.
— У Вас є талісмани?
— Ні. Я не маю талісманів, але завжди хвилююся перед виступом. Не хвилюються, мабуть, лише ті, хто співає під «фанеру». Я збираюся перед кожним концертом, повторюю слова пісні. Ну то й що, що я співаю цю пісню у сотий раз, — публіка ж інша. Якщо за 10-15 хв ти «повів» публіку за собою — ти майстер. Якщо цього зробити не вдалося, то люди будуть розмовляти, гримати дверима, їсти насіння. Це — неповага. Винуватий у цьому виконавець. Бо, в першу чергу, він мусить думати про тих, хто сидить у глядацькій залі. Хто б це не був — міністри, директори підприємств чи просто працівники.
Народний артист України Павло Зібров єдиний зі співаків, хто нагороджений орденами «За шахтарську доблесть», «За шахтарську славу», «За плідну концертну працю для шахтарів».
— Як виникла ідея самої пісні на тематику шахтарської праці?
— Мене просили друзі, які працювали у цій сфері. Я ж не лише співак, а й композитор. І все що співає Павло Зібров написано композитором Павлом Зібровим. А творчим людям, безумовно, хочеться відкривати нові горизонти, шукати нові теми. Я відпрацював багато концертів у шахтарських регіонах, у Донбаському краю зокрема. Люди часто говорили: «Павле, ви написали про те, те, те... Що ж ви не можете про нас написати?».
— Нарешті випросили?
— Так. Я звернувся до поета Юрія Рибчинського з проханням написати слова. Він намагався, та справа «не йшла». Річ у тім, що на замовлення дуже важко писати. Коли йде від душі, тоді пісня народжується, як кажуть, від Бога.
Я поспілкувався ще з одним поетом Петром Матою. Розказав йому про задум. Якщо ж вже писати на шахтарську тему, то писати на високому рівні. Петро приніс пісню «Шахтарочка». Заспіви дуже серйозні, а от приспів мені не сподобався. Потрібно ж було робити шлягер, щоб люди могли підспівувати. Моя дружина Марина порадила написати у приспіві не «шахтарочка», а шахтарські дружини, які проводжають і чекають своїх чоловіків. Наступні покоління роблять так само — проводжають і чекають як з війни. Через 20 хв Петро написав приспів про шахтарських дружин, які проводжають і вміють чекати. Так з'явився текст.
За півгодини роботи за роялем народилася музика. Першими її почули Петро і Марина. Коли я грав цю пісню, то бачив сльози на їхніх очах. Відразу зрозумів, що пісня вдалась!
— Як скоро після цього відзняли кліп?
— Мені хотілося його відзняти якнайшвидше. Саме наближався День шахтаря. Дуже хотілося встигнути до свята, однак кліп — це дороге задоволення. Особливу подяку хочу висловити Мін-палива й особисто колишньому міністру Сергію Єрмілову. Якби не допомога цього міністерства, то про таку роботу я міг би лише мріяти. 5 енергетичних компаній виділили кошти, щоб зняти кліп.
На головну роль запросили народну артистку Радянського Союзу Галину Польських. Вона зіграла і дружину, і матір, і вдову. Актриса в будь-кого, хто на неї дивиться, викликає довіру, а це дуже важливо. Зйомки проходили на шахті «Алмазна» у Донецькій області. Кліп змонтували буквально за декілька днів.
— До свята встигли?
— Так. Презентація відбулася в Донецькому оперному театрі на великому екрані. У залі були присутні директори шахт, головні інженери, ветерани — весь серйозний, дорослий народ. Закінчилася пісня. І тиша... Секунда, друга, третя... Боже, і немає оплесків! Думаю, невже пісня «провалилась»! Насправді то був шок, повне мовчання. А потім — такий шквал овацій: оплески, стукіт ногами і сльози на очах чоловіків, яким по 50-60 років. Включили світло в залі, а діди витирають сльози. Оце для мене було потрясіння. Пісня зачепила, як то кажуть, кожного.
— У пісні Ви називаєте шахтарів «принци черные». Враховуючи умови їхньої праці, вони зовсім не принци.
— Дуже важко відмити вугільний пил. Коли я приїхав у шахтарський край і побачив чоловіків з чорними, наче підфарбованими віями, був вражений. Уже потім мені пояснили, що вугільний пил в'їдається в очі і брови настільки, що відмити його неможливо.
— Прихильність шахтарів заслужити важко. А Ви мали її ще до появи пісні. За що Павла Зіб-рова поважають гірники?
— Мабуть, така важка професія дозволяє відчувати справжніх чоловіків. Я вважаю, що шахтарі — це справжні чоловіки. Всі, хто працює фізично — металурги, шахтарі, ті, чия робота пов'язана з ризиком, — це справжні чоловіки, які нутром відчувають хто є хто.
— Чи спускалися Ви в шахту?
— Так. Бути в шахтарському колективі і не спускатися в шахту?! У м. Добропілля ми відпрацювали багато свят. Не лише День шахтаря і День Незалежності. Саме там я дізнався про деякі шахтарські традиції і забобони. Наприклад, неможна одягати амуніцію загиблого шахтаря (це у кліпі відображено). Я нагороджений орденом «За шахтарську доблесть». У мене є «Шахтарська слава» першого і другого ступенів. Ці нагороди я отримав за те, що відпрацював близько 70 концертів для шахтарських колективів. Першу нагороду отримав у 2001 році. Ще навіть кліпу не було. Наступну — у 2003-му. Це ордени дуже сильні. У кого з наших співаків є такі нагороди?!
— Які враження після перебування у виробках?
— Здавалося, що люди працюють у Пеклі. Хотілося просто бігти звідти. Страшно, спускаючись вниз, усвідомлювати, що в будь-який час може статися підтоплення, вибух метану, щось може впасти згори... А якщо землетрус, не дай Боже, хоч невеличкий, — і виходи всі під завалами...
Раніше, принаймні, ця робота добре оплачувалася. Я пам'ятаю це по санаторіях, по концертах. В ті часи шахтарі могли дозволити собі і членам родини за 2-3 карбованці купити квитки. А якщо хлопці-шахтарі були не одружені, то дівчата мріяли з ними познайомитись, бо знали, що шахтар гуляє красиво, п'є шампанське. Зараз, на жаль, все змінилося.
— У чому причина таких змін?
— Час диктує свої умови. І шахтарі, і металурги відстають від західних колег. Можновладцям потрібно вкладати кошти в сучасне обладнання, а не «вижимати» зі старого. На Заході ж можуть, бо там — модернізоване виробництво.
— Оцініть сучасний рівень системи охорони безпеки праці?
— Слабо. Дуже слабо охороняється праця у цій сфері. Абсолютно не вистачає грошей, на жаль. Кошти на новий комбайн є майже завжди! Але ні при одній владі не вистачає грошей, щоб захистити тих, хто спускається вниз, щоб обладнати шахти підпорами, встановити нові електронні системи сповіщення... Люди думають, що біда омине. Шахтарі працюють у таких небезпечних зонах, у таких глибинах, що «та омине» не спрацьовує. Вони спускаються вниз, знаючи, що система безпеки недосконала. Іншої роботи ж просто немає. Адже на сході України було і є багато саме шахтарських містечок. Більшість з них — майже мертві. Люди можуть вижити там лише у тому випадку, якщо працює шахта. Ніколи не говорив про це вголос, але здогадувався, що шахтарі самі можуть влаштовувати нещасні випадки, щоб їхні родини отримали гроші. Це жах! Це ж до такого відчаю треба довести людей...
— Ви багато їздите з концертами. Що захищає на державному рівні роботу співака?
— Нічого. Але якщо на концерт прийшли люди, купили квитки, то це для співака велика цінність. Найголовніше — любов глядача. Був випадок, коли гітарист упав у яму, бо на сцені було темно. Він зламав обидві ноги. І ніхто нічого. Ніхто не застрахований від таких випадків. Можна застрахувати голос, руку, ногу. Та яка ж страхова компанія піде на таке?! Це більше схоже на піар.
— У Вас є талісмани?
— Ні. Я не маю талісманів, але завжди хвилююся перед виступом. Не хвилюються, мабуть, лише ті, хто співає під «фанеру». Я збираюся перед кожним концертом, повторюю слова пісні. Ну то й що, що я співаю цю пісню у сотий раз, — публіка ж інша. Якщо за 10-15 хв ти «повів» публіку за собою — ти майстер. Якщо цього зробити не вдалося, то люди будуть розмовляти, гримати дверима, їсти насіння. Це — неповага. Винуватий у цьому виконавець. Бо, в першу чергу, він мусить думати про тих, хто сидить у глядацькій залі. Хто б це не був — міністри, директори підприємств чи просто працівники.
Читать следующие статьи: