Павел Зибров: «Політика - річ мінлива, а музика - вічна»
Газета “Народна думка” (5 июня 2010 года)
Розмову вела Надія ПОПКО
Розмову вела Надія ПОПКО
НАРОДНОГО артиста України Павла Зіброва в мистецькому світі називають улюбленцем жінок. І не безпідставно, адже майже вся його творчість присвячена саме прекрасній статі. І не лише творчість... Він, як відомо, є засновником і незмінним президентом Всеукраїнського громадського об'єднання «Партія шанувальників жінок». У співавторстві з багатьма поетами Павло Миколайович пише пісні, що стають справжніми народними шлягерами. Величезна працелюбність, прагнення не зупинятися на досягненому, багатогранність інтересів спонукали артиста до створення Театру пісні Павла Зіброва. Про своє „дітище" він завжди говорить з любов'ю і гордістю, як і про своїх студентів Київського національного університету культури і мистецтв, де 12 років працює викладачем на кафедрі естрадного співу. А от про власне сходження на «олімп слави» розповідає з гумором... Як-от нині, в інтерв'ю для читачів „Народної думки".
– Я народився у селі Червоне Вінницької області, – підходить до витоків Павло Миколайович. – Хто я по крові? Важко сказати, бо в мені намішано і болгарської, і словацької, і російської, й української... Навіть прізвище наше вимовлялося не на сьогоднішній лад, а з наголосом на першому складі. Сам себе вважаю українцем – і за паспортом, і за духом. Мама вчителювала, батько був майстром на всі руки. Дітей у сім'ї виховувалося двоє – старший брат Володя і я.
Вже у два роки я грав на свищику. Ми мали власний домашній театр. Мама для всіх шила костюми на машинці „Зінгер", батько робив невеличку сцену. І ми виступали всією сім’єю. Батько віртуозно грав на балалайці, мама – на гітарі, брат Володя – на маленькому баянчику... У нашому селі музичної школи не було. Володю мама возила навчати музиці за 30 кілометрів – у Гайсин. І мене брала з собою.
– Без Ваших творчих дарунків не обходиться жодне жіноче свято...
– Починаючи з 4 березня по 8 – вже років 15 я не маю спокою. Концерти, гастролі, привітання. Дуже втомлююся, але щасливий, що є змога привітати жіноцтво.
– А які у вас збереглися спогади про дитинство?
– Мамині вареники, варення із вишень і порічок. Тато вирізав із дерева іграшки і автомати, револьвер, коника.
– А можете здивувати своїми господарськими талантами?
– Я люблю готувати на грилі м'ясо, а на коптильні – рибу. Ще кролика в сметані – це фірмове блюдо від Зіброва.
– А коли до Вас прийшло перше кохання?
– У восьмому класі музичної школи імені Лисенка. Дівчину звали Світлана. Вона була балериною, така тендітна, витончена. Що я тільки не робив, щоб привернути її увагу: сам почав прасувати штани так, що стрілки на них ішли просто ідеально, туфлі чистив, що вони блищали, як дзеркало, став носити зачіску навскіс. Вона помітила і... закохалася в мого друга. Як я страждав! Не спав ночами, зовсім кинув вчити уроки. Хворів коханням, доки наприкінці навчального року у мене не з'явилося вісім (!) двійок (а до цього я вчився виключно на „4" і „5"). Уже навіть оголосили про моє відрахування.
Пам'ятаю, як я стояв за завісою у залі, коли там відбувалася розширена педагогічна рада. Мій викладач Вікторія Зайончковська сказала: „Так, хлопчина закохався,а хто з вас, шановні дорослі, не закохувався?! А ви подивіться, як він зле став виглядати, схуд кілограмів на десять через кохання". І мене залишили.
– Як впливає популярність на стосунки з іншими людьми?
– Ніяк. Просто мало часу залишається для спілкування з близькими і рідними. Всім я потрібен, а . в добі всього 24 години, іноді виспатись немає часу. Я – і викладач в університеті культури і мистецтв, і композитор, і гастролер-співак, тож на звичайні людські й земні справи і для сім'ї залишається обмаль часу, на жаль.
– Розкажіть, що Ви накоїли з колегами у Парижі...
– Збираючись на гастролі у Францію (тоді я вчився на третьому курсі консерваторії), учасники ансамблю військової пісні й танцю кооперувалися по двоє за принципом: ти везеш плитку, я – каструлю, ти – ложки, я – тарілки, ти береш каші гречані і пшоняні, я – інші (добові кожен думав витрачати не на харчування, а на подарунки).
Звісно, у Парижі нас намагалися розселити по одномісних номерах. Ми не погоджувалися: це ж незручно десь бігати і шукати сіль, чашку. Кажемо портьє: „Но, но! Нам треба удвох! А він стоїть і думає: чоловіки ж! Зрозуміло... Вранці, коли виходили вдвох з номера, портьє одному казав: „Бонжур, месьє!" Другому: „Бонжур, мадам!".
Французи не розуміли нашого явища під назвою «загальна кухня», тому думали, що ми „голубі".
– Яке ж місце жінки займають у Вашому житті?
– Від жінок я черпаю своє натхнення для написання пісень. Некрасивих жінок не буває! Це велике вміння і талант розгледіти в кожній жінці Богиню, Ангела, Диво, Музику... Хто на це спромігся – той щасливий мужчина.
– Яким чином оцінюєте жінку?
– Я ціную в жінці особливість. Спочатку, безумовно, очима фотографуєш, ну а потім я відчуваю жінку нутром. З роками хочеться не тільки очима її проймати чи обіймати, але і спілкуватися, послухати її, напитися її внутрішнього стану.
– Ідеальний світ чоловіка і жінки... Як Ви собі його уявляєте?!
– Як на мене, не буває ідеальних людей в природі. Навіть рідні батьки – не ідеал в багатьох випадках.
– Як вважаєте, в чому секрет Вашого успіху?
– В моїх вусах. Жартую! У вмінні бути відвертим і щирим па сцені та в житті, а ще – у великій любові до своєї професії.
– Де Вам більше подобається виступати?
– В маленьких залах краща аура для спілкування артиста з глядачами. Важливо бачити їхні очі, відчувати дихання залу. А стадіони і площі – це не для мене.
– Як Вам нова влада?
– Я не політик, але при кожній зміні влади у людей виникає розгубленість, і вони стають до концертів і взагалі до мистецтва байдужими. Отже, роботи у митців стає мало. Власне, мене і мою сім'ю бентежить доля перебування Чорноморського флоту в Україні до 2042 року і заперечення Геноциду проти українського народу в період Великого голодомору 32-33 рр., під час якого в моїй родині на Вінниччині вимерли майже всі, в селі, де мешкало 800 осіб, залишились живими лише 60.
А ще хвилює, що Олена Бондаренко, депутат від Партії Регіонів, зареєструвала законопроект у Верховній Раді України, в якому на прохання, як вона каже, директорів FM-станцій хочуть скасувати Закон „50 на 50". Він існує вже 4 роки, але повністю так і не діє. В нас і досі не звучать в ефірі 50 відсотків українських виконавців, композиторів, драматургів, як передбачено Законом. Попри все домінують закордонні виконавці – переважно російські. Я вважаю, що це ганьба!!! І всі митці в один голос про це сказали. Як можна так не любити все українське?!
– А що у Ваших подальших планах?
– У мене хороші студенти. Отримую величезне задоволення від роботи з молодими людьми. Мої випускники: Вікторія Васалаті, Олена Кучер (Альоша), яка представляла Україну на Євробаченні. А на концерти поки що народ не ходить! Рекламні щити для афіш в містах України і столиці – порожні, у народу депресія.
– Ви хвилюєтесь перед виходом на сцену?
– Обов'язково. Це нормально. Не хвилюються хіба фонограмники, їм байдуже, лише б фонограма не заїла.
– Ким себе вважаєте спершу: композитором чи співаком?
– Виконую переважно власні пісні. Пишу їх разом з поетами Юрієм Рибчинським, Петром Матою, Олександром Вратарьовим, Миколою Щуром. Це прекрасні поети і хороші люди, з якими ми товаришуємо сім'ями.
– Багато представників шоу-бізнесу зважуються на політичну кар'єру. Ви плануєте сходження на політичний олімп?
– Ні, бо тоді перестанеш співати і писати музику – а це важливіше, ніж політика. Політика – річ мінлива, а музика – вічна.
– Пригадайте кілька кумедних випадків, які траплялись з вами останнім часом.
– Одна фанатка перед концертом в Трускавці вкрала з моєї гримерки хустинку на згадку і... концертні штани. Я виступав в шикарній блузі, в шкіряних фірмових лакованих туфлях, але в джинсах. Після першої пісні вибачився перед глядачем і розповів про конфуз. В перерві концертні штани все ж підкинули.
– Що можете побажати читачам „Народної думки"?
– Щоб у вас і в нас все було гаразд, щоб ви і ми щасливі були!
– Я народився у селі Червоне Вінницької області, – підходить до витоків Павло Миколайович. – Хто я по крові? Важко сказати, бо в мені намішано і болгарської, і словацької, і російської, й української... Навіть прізвище наше вимовлялося не на сьогоднішній лад, а з наголосом на першому складі. Сам себе вважаю українцем – і за паспортом, і за духом. Мама вчителювала, батько був майстром на всі руки. Дітей у сім'ї виховувалося двоє – старший брат Володя і я.
Вже у два роки я грав на свищику. Ми мали власний домашній театр. Мама для всіх шила костюми на машинці „Зінгер", батько робив невеличку сцену. І ми виступали всією сім’єю. Батько віртуозно грав на балалайці, мама – на гітарі, брат Володя – на маленькому баянчику... У нашому селі музичної школи не було. Володю мама возила навчати музиці за 30 кілометрів – у Гайсин. І мене брала з собою.
– Без Ваших творчих дарунків не обходиться жодне жіноче свято...
– Починаючи з 4 березня по 8 – вже років 15 я не маю спокою. Концерти, гастролі, привітання. Дуже втомлююся, але щасливий, що є змога привітати жіноцтво.
– А які у вас збереглися спогади про дитинство?
– Мамині вареники, варення із вишень і порічок. Тато вирізав із дерева іграшки і автомати, револьвер, коника.
– А можете здивувати своїми господарськими талантами?
– Я люблю готувати на грилі м'ясо, а на коптильні – рибу. Ще кролика в сметані – це фірмове блюдо від Зіброва.
– А коли до Вас прийшло перше кохання?
– У восьмому класі музичної школи імені Лисенка. Дівчину звали Світлана. Вона була балериною, така тендітна, витончена. Що я тільки не робив, щоб привернути її увагу: сам почав прасувати штани так, що стрілки на них ішли просто ідеально, туфлі чистив, що вони блищали, як дзеркало, став носити зачіску навскіс. Вона помітила і... закохалася в мого друга. Як я страждав! Не спав ночами, зовсім кинув вчити уроки. Хворів коханням, доки наприкінці навчального року у мене не з'явилося вісім (!) двійок (а до цього я вчився виключно на „4" і „5"). Уже навіть оголосили про моє відрахування.
Пам'ятаю, як я стояв за завісою у залі, коли там відбувалася розширена педагогічна рада. Мій викладач Вікторія Зайончковська сказала: „Так, хлопчина закохався,а хто з вас, шановні дорослі, не закохувався?! А ви подивіться, як він зле став виглядати, схуд кілограмів на десять через кохання". І мене залишили.
– Як впливає популярність на стосунки з іншими людьми?
– Ніяк. Просто мало часу залишається для спілкування з близькими і рідними. Всім я потрібен, а . в добі всього 24 години, іноді виспатись немає часу. Я – і викладач в університеті культури і мистецтв, і композитор, і гастролер-співак, тож на звичайні людські й земні справи і для сім'ї залишається обмаль часу, на жаль.
– Розкажіть, що Ви накоїли з колегами у Парижі...
– Збираючись на гастролі у Францію (тоді я вчився на третьому курсі консерваторії), учасники ансамблю військової пісні й танцю кооперувалися по двоє за принципом: ти везеш плитку, я – каструлю, ти – ложки, я – тарілки, ти береш каші гречані і пшоняні, я – інші (добові кожен думав витрачати не на харчування, а на подарунки).
Звісно, у Парижі нас намагалися розселити по одномісних номерах. Ми не погоджувалися: це ж незручно десь бігати і шукати сіль, чашку. Кажемо портьє: „Но, но! Нам треба удвох! А він стоїть і думає: чоловіки ж! Зрозуміло... Вранці, коли виходили вдвох з номера, портьє одному казав: „Бонжур, месьє!" Другому: „Бонжур, мадам!".
Французи не розуміли нашого явища під назвою «загальна кухня», тому думали, що ми „голубі".
– Яке ж місце жінки займають у Вашому житті?
– Від жінок я черпаю своє натхнення для написання пісень. Некрасивих жінок не буває! Це велике вміння і талант розгледіти в кожній жінці Богиню, Ангела, Диво, Музику... Хто на це спромігся – той щасливий мужчина.
– Яким чином оцінюєте жінку?
– Я ціную в жінці особливість. Спочатку, безумовно, очима фотографуєш, ну а потім я відчуваю жінку нутром. З роками хочеться не тільки очима її проймати чи обіймати, але і спілкуватися, послухати її, напитися її внутрішнього стану.
– Ідеальний світ чоловіка і жінки... Як Ви собі його уявляєте?!
– Як на мене, не буває ідеальних людей в природі. Навіть рідні батьки – не ідеал в багатьох випадках.
– Як вважаєте, в чому секрет Вашого успіху?
– В моїх вусах. Жартую! У вмінні бути відвертим і щирим па сцені та в житті, а ще – у великій любові до своєї професії.
– Де Вам більше подобається виступати?
– В маленьких залах краща аура для спілкування артиста з глядачами. Важливо бачити їхні очі, відчувати дихання залу. А стадіони і площі – це не для мене.
– Як Вам нова влада?
– Я не політик, але при кожній зміні влади у людей виникає розгубленість, і вони стають до концертів і взагалі до мистецтва байдужими. Отже, роботи у митців стає мало. Власне, мене і мою сім'ю бентежить доля перебування Чорноморського флоту в Україні до 2042 року і заперечення Геноциду проти українського народу в період Великого голодомору 32-33 рр., під час якого в моїй родині на Вінниччині вимерли майже всі, в селі, де мешкало 800 осіб, залишились живими лише 60.
А ще хвилює, що Олена Бондаренко, депутат від Партії Регіонів, зареєструвала законопроект у Верховній Раді України, в якому на прохання, як вона каже, директорів FM-станцій хочуть скасувати Закон „50 на 50". Він існує вже 4 роки, але повністю так і не діє. В нас і досі не звучать в ефірі 50 відсотків українських виконавців, композиторів, драматургів, як передбачено Законом. Попри все домінують закордонні виконавці – переважно російські. Я вважаю, що це ганьба!!! І всі митці в один голос про це сказали. Як можна так не любити все українське?!
– А що у Ваших подальших планах?
– У мене хороші студенти. Отримую величезне задоволення від роботи з молодими людьми. Мої випускники: Вікторія Васалаті, Олена Кучер (Альоша), яка представляла Україну на Євробаченні. А на концерти поки що народ не ходить! Рекламні щити для афіш в містах України і столиці – порожні, у народу депресія.
– Ви хвилюєтесь перед виходом на сцену?
– Обов'язково. Це нормально. Не хвилюються хіба фонограмники, їм байдуже, лише б фонограма не заїла.
– Ким себе вважаєте спершу: композитором чи співаком?
– Виконую переважно власні пісні. Пишу їх разом з поетами Юрієм Рибчинським, Петром Матою, Олександром Вратарьовим, Миколою Щуром. Це прекрасні поети і хороші люди, з якими ми товаришуємо сім'ями.
– Багато представників шоу-бізнесу зважуються на політичну кар'єру. Ви плануєте сходження на політичний олімп?
– Ні, бо тоді перестанеш співати і писати музику – а це важливіше, ніж політика. Політика – річ мінлива, а музика – вічна.
– Пригадайте кілька кумедних випадків, які траплялись з вами останнім часом.
– Одна фанатка перед концертом в Трускавці вкрала з моєї гримерки хустинку на згадку і... концертні штани. Я виступав в шикарній блузі, в шкіряних фірмових лакованих туфлях, але в джинсах. Після першої пісні вибачився перед глядачем і розповів про конфуз. В перерві концертні штани все ж підкинули.
– Що можете побажати читачам „Народної думки"?
– Щоб у вас і в нас все було гаразд, щоб ви і ми щасливі були!
Читать следующие статьи: