facebook
Офіційний сайт Народного артиста України - Павла Зіброва
Біографія
українська
русский

"ДОЗВОЛЬТЕ З ВАМИ ПОЗНАЙОМИТИСЯ"

Завантажити книгу в форматі fb2

ДУЖЕ ХОТІЛОСЯ ЖИТИ. КОПАТИ - НЕ ХОТІЛОСЯ

В армію мене призвали після закінчення консерваторії вже дорослим - у 23 роки.

У той призов з ансамблю пісні і танцю Київського військового округу на консерваторських як раз прийшло цільове замовлення, і я разом з Жорою Черненко потрапили до цього військового підрозділу. Зпочатку була учбова частина, школа молодого бійця. Два місяці з нас намагалися вибити цивільний дух і зробити військовими. Але це було дуже важко: якщо до армії приходять хлопчики по 18 років, то і я, і Жора, а разом з нами ще 30 чоловік з консерваторії - балеруни, хормейстери, інструменталісти, скрипалі, - давно вже вийшли з того віку, половина з нас були одружені і мали дітей. Тобто були дорослими, сформованими людьми з власними поглядами. А нами намагалися керувати хлопчики-сержанти по 19 років.

Дуже швидко ми, люди з досвідом, зрозуміли, що нашими музичними пальчиками довбати киркою льод, копати чи прибирати просто неможливо! - як же ж потім ми будемо грати на скрипках чи контрабасах? Пальці треба було зберегти за будь-яку ціну!

І тут Жора оперативно дізнався про те, що в штабі учбової частини є духові інструменти, а от оркестру - не було! Правда, частина з тих інструментів була поламана, але великого значення для нас то вже не мало. Начальству Жора доповів, що ми все відремонтуємо, а якщо треба буде, то відвеземо в Київ у майстерню, приведемо всі дудки в бойовий порядок, і зробимо оркестр. Що ж то за військова частина, коли вона не має власного оркестру! І начальство дало "добро"!

Але був тут один нюанс: на цих дудках з усіх нас вмів грати тільки один Жора Черненко, який мав досвід десятирічної школи. І тільки, бо далі, в консерваторії, він навчався вже як ударник. Правда, дещо з гри на духових інструментах він пам'ятав. Решта бажаючих грати в духовому оркестрі була зовсім поганою: балеруни, хормейстери, скрипалі, які до цих інструментів не мали ніякого відношення.

Наш полковник навіть не здогадувався про такий стан речей!

Ось інструменти ми відремонтували і почали дудіти. Це було жахливо!

Мені, як бас-гитаристу, як контрабасисту, дали тубу. Взяв я ту дуру-бандуру з величезним мундштуком, за яким губ не видно. Жора показав мені пальцівку - як береться до, ре, мі, фа, соль, ля, сі - це було не важко. Але саме головне і важке - це дихання і губи. У перший же день дудіння в мене на губах повискакували вавки, а губи виглядали так, як би я перецілувався з півсотнею дівчат, - такі були засоси після мундштука! Але дуже хотілося жити і зовсім не хотілося копати. Ці слова стали лозунгом для нас усіх.

Буквально через 3-4 дні вавки на губах зійшли. Потім з'явилися нові, знову зійшли і так рази три-чотири в мене, як у ящірки, мінялася шкіра. Через два тижня губи зміцніли так, що я міг вже грати по нотам і навіть при цьому ходити. Так само було і з іншими хлопцями, які теж хотіли жити і не хотіли довбати льод. А через місяць у нас з'явився репертуар.

Це була зима. Морози тоді були страшні. Але кожного ранку ми повинні були грати на полковому шикуванні, щоб під нашу музику вояки могли пройтися плацом. І кожного ранку нам видавали по півлітри спирту, щоб ми могли протирати на інструментах куліси, клапани, інакше вони б на морозі позамерзали. Але ж на морозі мерзли й ми! То спирт ділився порівну: половину - в інструменти, половину - в себе. І холодно вже не було.

В оркестрі нас грало 10 чоловік, а з консерваторії прийшло - 30! І ті, що залишилися ходити маршем по плацу, мріяли потрапити до нас в оркестр. Вони познаходили напіврозбиті, напіврозібрані інструменти - аби тільки вони виглядали, як інструменти, і прилаштувалися до нас - робили вигляд, що грають. Так ми прикривали ще чоловік з п'ять.

Все було б добре, і з часом наш оркестр поступово опанував би гру на духових інструментах, як би не трапилася комічно-трагічна подія.

Коли оркестру було тільки три дні, і ми всі ходили мучилися з губами, прийшов до полковника чоловік з сусіднього села і попросив:

- У нас помер голова колгоспу, і його треба поховати з почестями. Дайте ваш оркестр!

Полковник до нас:

- Хлопці! Ви готові? Я чув, що ви вже щось граєте?!

І ми так бадьоро відповіли:

- А як же ж! Звичайно, ми можемо!

Нормально, да?! Ситуація... Грати перший раз в житті на дудці, та ще й на похованні... Але стимулом для прийняття участі в цій акції було те, що ми знали - там нас нагодують смачними домашніми стравами, солдатська їжа вже встигла страшенно набриднути.

Завантажили нас чоловік 7-8 в автобус і повезли. Привезли. Звичайно, ми стали готуватися. От-от небіжчика мають винести. Ми повинні були грати похоронний марш. Хоча ми чули його не один раз, але - жодного разу не грали. І тому дуже хвилювалися. Всю надію ми покладали на Жору Черненко. Він сказав:

- Тему я зіграю. А ви вухами ловіть і підлагоджуйтесь під мене...

Боже ж ти мій! Часу на репетицію не було, інструменти побачили три дні тому!..

От ми стоїмо в парадній формі, чекаємо. Виносять. Організатор махає рукою духовому оркестру - давайте, починайте! І ми дали перший акорд... Краще ми б цього не робили... В мене з'явилося таке відчуття, що зараз небіжчик підведеться і подивиться, хто ж його так вітає... А народ вже дивиться не на труну, а на нас, на оркестр. Але це був тільки початок, це був тільки перший акорд!.. На жаль...

Як нам було соромно... А крім цього на морозі позамерзали кляті куліси, губи не слухалися - тільки-но посходили перші волдирі, в тоніку ми не попадаємо, і всі на нас дивляться. Я був готовий провалитися крізь землю. Правда, всю лажу списали на те, що дудки позамерзали, і нам швиденько винесли самогон - спирту не було, щоб протерти інструменти. Звичайно, що залили і в себе, - ми теж змерзли.

Це був не кінець, а тільки початок. Оркестру треба було супроводжувати похоронну процесію на цвинтар, до якого кілометра три, і весь цей час ми повинні були грати цей марш. Тому, зігравши його разів з тридцять-сорок по дорозі, під кінець ми грали вже дуже непогано.

Потім труну з небіжчиком під залп і під гімн Радянського Союзу треба було опускати в могилу. Тобто, давайте, військові, грайте гімн! З гімном була та ж сама історія, що і з похоронним маршем. Бідний небіжчик, мені його було дуже шкода. Хоча, коли ми зіграли гімн у четвертий раз, то вийшло досить пристойно - встигли його вивчити. От така була репетиція боєм.

Звичайно, що на поминках нас напоїли, нагодували, та ще й з собою дали у казарму. Але як то все пронести? Адже на КПП сержанти все заберуть! Ви коли-небудь бачили здоровенний барабан? Думаю, бачили. Ми зняли з нього з одного боку шкіру, склали все акуратненько в середину і знову поставили ту деталь на місце. Барабан довелося нести двом, щоб, не дай Бог, щось не розхлюпалося і не розбилося. Повернулися ми в казарму, а народ вже чекає.

Після відбою все виставилося на стіл і з шаленою швидкістю зникло у шлунках зголоднілих за домашнім солдат. Результат - вся казарма п'яна, а ранком рота дуже важко піднімалася.

Два місяці ми пробули в учбовій частині. Начальство нашим оркестром було дуже задоволене, до нас прихильно ставилися. До прийняття присяги ми підійшли з прекрасною концертною програмою: театрали підготували номери художнього читання, танцюристи - чудові танки, музиканти дістали гітари і зробили невеличку естрадну групу. Від концерту всі були в захопленні!