Звання народного артиста Павло Зібров отримав 1996 року. Проте справжня народна популярність і слава прийшли до нього трохи раніше, із виходом пісні «Хрещатик». А що відбувається нині в житті відомого співака?

Як вважаєте, чому на зміну пісням Юрія Рибчинського та Степана Галябарди у виконанні справжніх народних артистів прийшли гурти-одноденки з примітивними текстами й оголеними тілами?

Час змінився, а разом із ним смаки, мода, стиль. Народ хоче відпочити на концерті, розважатися й не думати ні про що. Справді, колись були популярними пісні Степана Галябарди, і я вдячний долі, що першим із поетів мені зустрівся саме він. Потім познайомився з Юрієм Рибчинським.

І саме він написав пісню «Хрещатик», яка довго залишалася вашою візитівкою.

Завдяки їй одного ранку прокинувся знаменитим. І нині вона також залишається популярною, співаю на кожному концерті. Із нею як гість поїхав на «Слов’янський базар» до Вітебська. І там отримав найбільший в моєму житті комплімент, який пам’ятаю й досі. Спускаюся зі сцени в гарному білому костюмі, ще не сивий, молодий Зібров. І до мене звертається ведуча: «Ви є…як вам це сказати..». Довго не може підібрати слова й зрештою каже: «Ви є уособленням державного племінного фонду України». Повертаюся до Києва, а в газеті «Киевские ведомости» на першій шпальті: «Держплемфонд України – Павло Зібров» (сміється).

То що теперішніх шанувальників приваблює в артистах на кшталт Бориса Апреля?

Здатність дивувати! Нині доля артиста залежить від продюсера, а раніше були худради, які просіювали артистів крізь сито перед виходом у телевізійні та радіоефіри. Тепер музичні редактори на ФМ-станціях – молоді хлопці, по 25-27 років, ніхто не дбає про духовність, усі займаються комерцією. А для ухвалення сприятливих для українського шоу-бізнесу законів, зокрема, про авторське право, потрібне величезне лобі в парламенті, за яке потрібно платити.

То, виходить, доля більшості українських виконавців залежить від музичних редакторів ФМ-станцій?

У мене складається враження, що саме ці хлопці з ФМ-станцій визначають музичну моду й формують смаки українського народу. Єдине, чого вони не розуміють, що слухачі це не лише ті, кому до 35 років. І обирають те, що легко запам’ятовується й підспівується. Це, до речі, дуже велика проблема – на яких піснях виховуються наші діти. Часто люди запитують, чому не крутять на радіо українські пісні? Крутять, але дуже мало. Водночас українських виконавців «зливають» уночі, коли всі сплять. І хто нас слухає? Сторожі, таксисти та повії. Це лише в них є така можливість. А, до речі, Німеччина захищає своїх виконавців квотою в 50 відсотків, Франція – 75. Цю норму ніхто не має права порушувати.

Але серед українських виконавців є також ті, чиї пісні лунають у прайм-тайм...

Це ті, хто зумів зарекомендувати себе в Москві. Але їх не більше десяти: Тая Повалій, Ані Лорак, Тіна Кароль, Світлана Лобода, Іра Білик, Наталя Могилевська, Потап та інші. Хороші виконавці. Нічого не маю проти них. Але так було завжди. Я теж, коли починав, перші два роки працював від концерту до концерту. Потім став лауреатом Всеукраїнського конкурсу, Всесоюзного, і хоча ставлення було вже трішки іншим, особливо нічого не змінилося. І лише після того, як узяв участь у вечорі пам’яті Юрія Гуляєва, і його показали в прямому ефірі центрального телебачення в прайм-тайм, відчув конкретні зміни. У концерті брали участь зірки першої величини: Артур Ейзен і Леонід Сметанніков із Великого театру, Марія Біяше з Молдови, Йосип Кобзон, Олександра Пахмутова, Віктор Добронравов, Муслім Магомаєв. Із початківців лише Дмитро Хворостовський і я. То після цього, коли повернувся до Києва, на мене буквально «посипалися» різні пропозиції.

А в Москві щось пропонували?

Тоді про це навіть думати не хотів, бо страшенно любив і люблю Україну. Виступав із державним симфонічним оркестром як соліст. Колектив у 100 чоловік – це ж який масштаб! Але окрім цього мені запропонували посаду соліста театру естради, запрошували до театру оперети. Зрозумів, які можливості переді мною відкриваються в Україні. І був упевнений, що краще бути серед перших в Україні, аніж пасти задніх у Росії.

Пізніше мали ще нагоду освоїти російський шоу-бізнес?

І не раз. Але, на жаль, цих можливостей не використав. Шкодую, що 2004 року не поїхав до Росії, як це зробила Тая Повалій. Вона тоді записала дует із Миколою Басковим і вклала величезну кількість власних грошей. Нині Повалій представляє Україну на всіх континентах.

«Щоб вийти на певний рівень у Москві, потрібно витратити два мільйони доларів. І це ще не факт, що станеш зіркою, а лише запорука того, що тобі дадуть можливість працювати»

Змирилися з таким станом речей?

Із цим неможливо змиритися, бо душа все одно болить. Ти пишеш гарні пісні, платиш величезні гроші за оркестровки, які коштують 2-3 тисячі доларів. Працюєш у професійних студіях, із гарним обладнанням і мікрофонами. Тексти купляєш, адже це є товар… А потім приносиш на радіо і чуєш, що ти «не формат». Або мусиш платити за ротацію, 30-50 доларів за один вихід твоєї пісні в ефірі. Щоб пісня була на слуху, треба проплатити ротацію на 3-4 радіостанціях. По 100 виходів в ефір на кожній. Порахуйте… Тисяч 15 доларів. А щоб вийти на певний рівень у Москві, потрібно витратити 2 мільйони доларів. І це ще не факт, що ти станеш зіркою, а лише запорука того, що дадуть можливість працювати.

То все-таки можливість потрапити до ефіру є...

Я весь час займаюся музикою, закінчив дві консерваторії. Усе життя жив, спав і їв разом із музикою. 15 років викладаю в університеті культури вокал. І мені соромно платити гроші радіостанціям, щоб мене почув народ.

Але у вас все-таки є концерти й шанувальники...

Нині здебільшого даю концерти на курортах і в невеликих містах. А про нові пісні шанувальники дізнаються на концертах і завдяки дискам, які продаються під час концертів. Причому купляють і українці, і росіяни, і білоруси. Тому що в народу голод на українські пісні.

А як справи у вашого театру пісні?

Це, власне, повноцінний творчий центр із професійною студією, балетними класами, відео та фотостудією. Маємо свою концертну апаратуру, мікроавтобус і навіть пересувну студію. Створював для себе та своїх артистів, а нині тут пишуться й інші та мої студенти. Тому вони й люблять мої заняття, що відразу записатися в професійній студії безкоштовно.

А чи вважаєте за щасливий лотерейний квиток для молодих виконавців участь у різноманітних шоу? Скажімо, «Голос країни».

Прекрасна можливість досягти успіху. Єдине, що протягом шоу ними опікується ціла команда: перукарі, стилісти, педагоги. Проте після шоу – ніхто. Тому мені шкода цю молодь.

Ваша донька яку собі обрала професію?

Хоче стати актрисою. Та спочатку вона отримає якийсь земний фах, а потім мріє закінчити театральний інститут в одній з європейських країн. І я не проти. Адже колись і моя мама побачила в мене схильність до співу, й запитала в людей, який найкращий навчальний заклад є в державі, де співають і грають на музичних інструментах. А мешкали ми в глухому селі, мама працювала звичайною вчителькою. Тож, коли мене донька запитує: «Тату, наспіваєш мені на навчання за кордоном?». Я кажу: «Наспіваю».

Дружина Марина так і залишилася вашим єдиним коханням, про яке співаєте в одній із своїх пісень?

Коли я її зустрів, якось одразу відчув, що вона і є моєю половинкою. Незабаром святкуватимемо 20-річчя спільного життя. Разом займаємося улюбленою справою. Хоча Марина могла зробити гарну кар’єру, вона раніше працювала в Українському союзі підприємців і промисловців радником із питань зовнішньо-економічної політики та міжнародних відносин. Із Леонідом Кучмою працювала, коли він ішов на вибори. Та дружина розчинилася в мені й моїй творчості, і я їй дуже вдячний за це. Бо сам по собі, навряд чи став би тим Зібровим, яким є.